готовые работы - дипломы,диссертации,курсовые,контрольные,рефераты,отчеты

Вернуться   ДИПЛОМ форум - дипломы на заказ, купить диплом, заказать диплом. Всё о дипломах только у нас! > Готовые дипломные работы > История и исторические личности

Ответ
 
Опции темы Опции просмотра
Старый 05.05.2009, 10:29   #11
Рефераты
 
Аватар для Рефераты
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 6,132
Рефераты is infamous around these parts
По умолчанию Історія міжнародних відносин України

Наступна проблема, яку потрібно було розв'язати радянській Україні та Польській Республіці, - проведення обміну біженцями та військовополоненими, що під час війни, революції, локальних конфліктів опинилися на чужій території. Ще до підписання мирного Договору, 24 лютого 1921 р. була укладена Угода про репатріацію між РРФСР і УСРР, з одного боку, і з Польщею - з другого. Передбачалась швидка репатріація “заложників, полонених, військовополонених, біженців та емігрантів” на добровільній засаді.

Для проведення цієї роботи була створена Змішана комісія, в яку входили Польська делегація, яка працювала у Москві, і російсько-українська делегація, яка працювала у Варшаві.

На території Польщі також перебувало багато біженців з України, серед яких - майже уся армія УНР, інтернована у 1920 р. Саме вона, а також український уряд у Тарнові насамперед непокоїв радянську владу у Москві і Харкові. Російсько-українська делегація у справах репатріації, яка працювала у Варшаві, розпочала збір даних про вояків армії УНР у таборах інтернованих та розгорнула активну агітацію, спрямовану на повернення рядових та офіцерів на Україну.

Для полегшення проведення репатріації саме цієї частини української еміграції уряд УСРР прийняв дві постанови про амністію. 30 листопада 1020 р. ВУЦВК оголосив постанову про “...повну особисту амністію перебуваючим за кордоном робітникам і селянам УСРР, що брали участь, як рядові в лавах армій С.Петлюри, П.Скоропадського, А.Денікіна, Врангеля, Булак-Булаховича та інших ворогів робочо-селянської влади”. Командирський склад цих армій отримував право особисто звернутися з проханням про повернення до РУД. 12 квітня 1922 р. приймається ще одна постанова про “Амністію чинам білих армій і вільної еміграції”. Подібні постанови приймалися спочатку урядом радянської Росії. Нова постанова надала “...повну особисту амністію усім перебуваючим за кордоном особам українського громадянства”.

Члени українсько-російської делегації по репатріації постійно відвідували табори інтернованих, розповідали про життя в УСРР, агітували за повернення. Командування української армії перешкоджало поверненню в УСРР солдатів і офіцерів. Ставлення до тих, хто бажав повернутися до УСРР, було суворим, їх сприймали як зрадників, ізольовували.

Репатріація поляків із СРСР у Польщу завершилась у 1924 р.

У цей період взаємини між Радянською Україною та Польською Республікою ускладнювалося тим, що радянська сторона була незадоволена перебуванням на території Польщі уряду УНР, її армії, а особливо допомогою польського генштабу в підготовці антирадянських повстань в Україні з метою повернення їй незалежності. Польська сторона висловлювала протести проти існування підпільних комуністичних організацій на її території, створених при підтримці червоної Москви. Загалом же можна стверджувати, що 1921-1923 рр. були періодом, коли українсько-польські відносини ґрунтувалися на засадах Ризького мирного договору, згідно з яким Польська Республіка визнавала УСРР як незалежну державу і мала з нею політичні та дипломатичні відносини. Однак практично міжнародна діяльність радянської України була підпорядкована радянській Росії, її урядом визначалися напрямки відносин з іншими країнами, у тому числі, і з Польською Республікою.

Українсько-польські зв'язки цих трьох років характеризуються розв'язанням цілої низки проблем: по-перше, встановлення кордонів, по-друге, - проведення репатріації, і, по-третє, - ліквідація різного роду конфліктів, пов'язаних із перебуванням уряду та армії УНР у Польщі й допомогою радянської сторони польському комуністичному рухові.

У цей період активізувалася діяльність УСРР і з іншими державами. У квітні 1921 р. в Берліні було підписано протокол між УСРР та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Він засвідчив визнання радянської України Німеччиною де-факто. У серпні Україна уклала мирний договір з Литвою, а в листопаді - з Естонією. Одночасно проводились переговори про визнання Росії і України і укладення ними торговельних угод з Чехословаччиною та Італією.

7 грудня представники РСФРР та УСРР у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю.М.Коцюбинського.

У березні 1921 р. Росія підписала договір про дружбу і братерство з Туреччиною. Після його підписання турецький посол у Москві Алі Фуад-Паша звернувся до НКЗС РСФРР з нотою про те, що уряд Великих Національних Зборів Туреччини бажає вступити в переговори з урядом УСРР для укладення з ним договору і підписання ряду конвенцій. Посол повідомляв, що переговори можуть початися через місяць, і пропонував місцем переговорів обрати столицю УСРР - Харків. Проте 22 липня Алі Фуад-паша звернувся з листом до повноважного представника УСРР при уряді РСФРР, в якому підтверджував згоду уряду Великих Національних Зборів Туреччини вести переговори, але не в Харкові, а в Анкарі. Зміну своєї позиції з приводу місця переговорів ангарський уряд пояснював, що в такий важливий час для Туреччини уряд їх не може переміщатися. Уряд УСРР у відповідь на прохання уряду Великих Національних Зборів вести переговорив Анкарі прийняв рішення надіслати Надзвичайним послом в Анкару для укладення переговорів одного з близьких соратників Леніна, командувача всіх збройних сил України і Криму, члена уряду УСРР Фрунзе. 12 серпня УСРР повідомив про Анкару.

Одним з важливих моментів у підготовці до переговорів було підписання “Конвенції про репатріацію військових і цивільних полонених”, укладеної між урядом Великих Національних Зборів Туреччини 17 вересня 1921 р. Переговори про підписання конвенції велись послом Туреччини в Москві Алі Фуад-пашою і повноважним представником УСРР при уряді РСФРР. Конвенцією передбачалось провести репатріацію усіх військовополонених і інтернованих цивільних осіб в тримісячний термін. З цією метою до Харкова приїхала турецька комісія по репатріації, що мала дипломатичні привілеї.

2 січня 1922 р., після багатьох ускладнень, пов'язаних передусім із внутрішньополітичним становищем в самій Туреччині, в Анкарі був підписаний договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. За дорученням уряду радянської України договір підписав Фрунзе, за дорученням уряду Великих Національних Зборів Туреччини - міністр закордонних справ Юсуф Кемаль. Згідно із статтею16 договір підлягав ратифікації і набирав чинності з дня обміну ратифікованими грамотами, який мав відбутися в Харкові. 16 березня 1922 р. договір був одноголосно ратифікований Великими Національними Зборами Туреччини. В Україні він був ратифікований одноголосно 23 березня 1922 р. В Харкові почало працювати посольство Туреччини.

Дипломатичні зв'язки з іншими країнами були потрібні Чаковському, щоб налагоджувати насамперед економічне співробітництво. Він утвердив наркомат зовнішньої торгівлі і окремою постановою Української економічної наради визнав добру його роботу. Наприкінці 1921 р. було утворено експортний фонд в 60 мільйонів карбованців золотом. Натиснувши на центральні відомства, голова українського уряду добився істотної самостійності в роботі НКЗТ. У сферу впливу наркомату увійшла Польща, Чехословаччина, Румунія, балканські країни, Туреччина.

Результати розгортання дипломатичної активності УСРР 1921 р. були досить вагомі, коли взяти до уваги те, що вона починалася з нуля і відбувалася в умовах розрухи і голоду. Однак уже у 1922 р. ініціативи уряду Чаковського в галузі зовнішніх зносин рідко закінчувалися результативно через зростаючий опір центру. По-перше, посилилася тенденція центрального партійно-державного апарату “автономізувати” незалежні республіки. По-друге, вплив Чаковського у центральному керівництві послабився. Будучи вторинним, він завжди залежав від підтримки Леніна і Троцького. Та Ленін серйозно захворів, а Троцький опинився в політичній ізоляції.

Повпред РСФРР в Італії Воровський одночасно виконував функції повноважного представника УСРР, тому що відкрити в Римі власне представництво України не дозволяли. Коли НКЗТ УСРР заснував в Італії торговельну місію у складі 9 чоловік і призначав торгпреда, центральні відомства запротестували. Під їх тиском ЦК КП(б)У у березні 1922 р. засудило такі дії НКЗТ.

На початку квітня 1922 р. український уряд мусив ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Функції представництва у Латвії та Естонії було передано місії РСФРР, і тільки тимчасово залишилося представництво в Італії.

Як голова уряду Чаковський був поставлений у незручне становище в питанні про обмін дипломатичними місіями з Туреччиною після укладення договору про дружбу і братерство. Минали місяць за місяцем, а центр не розв'язував питання про українську місію в турецькій столиці. На початку вересня 1922 р. коли в Харкові вже працювало турецьке посольство, ЦК КП(б)У спромігся на таке “революційне” рішення: “Визнати за необхідне мати в Туреччині українського повноважного представника із скороченим штатом”. Після такого рішучого демаршу в Туреччині з'явилася українська місія, але проіснувала недовго.

Дедалі інтенсивнішими ставали торговельні зв'язки між обома країнами. Так, уже в 1926-1927 рр. Туреччина посідала перше місце у зовнішній торгівлі України: на її частку припадало 45% усього українського зовнішнього товарообороту, а в експорті СРСР до Туреччини частка УСРР становила приблизно 35%.

Загалом 1922 р. УСРР мала близько 40 своїх повпредів, консулів, тимчасових дипломатичних місій у різних країнах (у Москві, Ташкенті, Лондоні, Берліні, навіть у Китайському Харбіні). За берлінським протоколом, у листопаді 1922 р. дія Раппальського договору поширилася на всі радянські республіки. Керівником берлінської місії став М.В.Левицький. Про те це було досягнення “під завісі”.

У 1920-1923 рр. УСРР сама або разом з іншими радянськими республіками уклала або приєдналася до більш як 60 міжнародних договорів, угод, конвенцій, протоколів з 15 капіталістичними державами, в тому числі з Великобританією, Німеччиною, Францією, Австрією, Туреччиною та Епідемічною Комісією Ліги Націй. 28 листопада 1921 р. вона приєдналася до багатосторонніх Женевських конвенцій 1864 і 1906 р. про надання допомоги хворим і пораненим у діючих арміях, а 1922 р. стала учасником резолюції Генуезької конференції з політичних, економічних, фінансових питань, в основі яких лежала угода між 34 державами-учасницями цієї конференції. Договори за участю УСРР регулювали такі важливі питання державних відносин, як політичні, економічні й фінансові, проблеми війни і миру, встановлення дипломатичних і торговельних відносин, правові питання (передусім обмін військовополоненими та інтернованими), прикордонні, охорони здоров'я і допомоги голодуючим тощо.
__________________

Рефераты на заказ. Казалось бы, этот вид работы один из самых простых… Но, увы, часто темы рефератов очень непростые, и скачать такой реферат на просторах Интернета сложно. Более того, многие преподаватели проверяют работы на плагиат, и это существенно усложняет задачу. Именно поэтому наши специалисты готовы помочь вам в написании реферата. Мы гарантируем уникальность работы и ее соответствие указанной теме.

Вы можете ознакомиться с полным перечнем услуг на нашем.

Рефераты вне форума   Ответить с цитированием
Старый 05.05.2009, 10:29   #12
Рефераты
 
Аватар для Рефераты
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 6,132
Рефераты is infamous around these parts
По умолчанию Історія міжнародних відносин України

УСРР здійснювала пасивне і активне право посольства, тобто проводила з іноземними державами та місіями, а також посилала своїх дипломатичних представників для участі у міжнародних конференціях. Лише за два роки (1921-1922) УСРР домовилася встановити дипломатичні відносини з Австрією, Італією, Латвією, Литвою, Німеччиною, Польщею, Чехословаччиною, Туреччиною, Естонією.

Під час утворення СРСР УСРР здійснила обмін повноваженими представництвами з Польщею, Німеччиною і Чехословаччиною. Повноважне представництво УСРР було засноване в Австрії, а на Україні представництво інтересів Австрії було доручено Австрійській місії в Москві. В Італії представництво УСРР було доручено представнику РСФРР В.Боровському, а при уряді УСРР була акредитована Італійська місія в Москві. В Англії представництво УСРР було покладене на уповноваженого РСФРР Л.Красіна. 1923 р. поважне представництво УСРР було засноване в Туреччині.

Створення повноважних представництв УСРР в Латвії, Литві та Естонії затримувалося через те, що тодішні уряди цих країн відклали ратифікацію договорів, укладених з УСРР. Проте в березні 1922 р. в прибалтійські держави прибула репатріаційна місія, очолювана уповноваженим УСРР в справах репатріації. Спеціальні тимчасові місії УСРР - репатріаційні, торговельні, Червоно Хреста - відряджалися до багатьох країн (Австрії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини тощо).

Своєю чергою, на Україну прибували різні місії іноземних держав для врегулювання спеціальних питань. Так, 21 листопада 1921 р. у Харкові функціонували Німецьке бюро по репатріації. Уповноважений у справах біженців Латвії, репатріаційна місія. Улітку 1922 р. в Україні перебувало надзвичайне посольство Туреччини.

Важливу роль у здійсненні УСРР “права посольства” відігравало створене на початку 1921 р. повноважне представництво України в Москві. Через нього УСРР підтримувала відносини з Латвією, Естонією та іншими країнами. Крім того українське представництво мало можливість підтримувати контакти з акредитованими представниками Великобританії, Китаю, Ірану та деяких інших держав, які не мали дипломатичних відносин з УСРР. Через свого постійного представника в РСФРР уряд УСРР підтримував постійні зв'язки з усіма радянськими республіками, які теж мали свої представництва в Москві.

Утворення СРСР

Міжнародне спілкування України зі світом майже припинилось із створенням СРСР.

Вже в 1923 р., після створення СРСР, права республік дуже обмежувалися. Почалася реконструкція зовнішньополітичних структур радянської України. Закрився комісаріат закордонних справ УСРР, замість нього призначався уповноважений представник НКЗС СРСР в Україні. Постановою колегії НКЗС СРСР в його обов'язки входило: інформувати уряд УСРР по партійній лінії про міжнародне становище та зовнішню політику СРСР, виявляти ініціативи українського уряду в питаннях зовнішньої політики, мати зв'язки з рад наркомами УСРР при посольствах СРСР у Німеччині, Австрії, Чехословаччині та Польщі, а також надавати українському урядові різні матеріали з зовнішньої політики, які його можуть зацікавити. Уповноваженим представником НКЗС СРСР в УСРР був призначений О.Шліхтер.

Урядом СРСР також було вирішено згорнути посольства радянської України у Берліні, Празі, Відні та Варшаві. Замість ліквідованого посольства УСРР при посольстві СРСР призначався представник України за рішенням колегії НКЗС СРСР і за згодою НКЗС УСРР. Першим на цю посаду посів Г.Беседовський. Також було вирішено відкрити консульський стіл по українських справах при посольстві СРСР. Хоча фактично вони відкриті не були, про що не однократно звертався уряд України до Москви.

За Конституціє СРСР 1924 р. з переліку прав республік були вилучені їх права на врегулювання питань про кордони між собою, дипломатичні відносини, укладення договорів з іншими державами, встановлення внутрішніх позик тощо. Фактично унітарність СРСР закріплювали і Конституція 1936, і Конституція 1977 р. Про союзний договір1922 р. протягом майже семи десятиліть аж до кінця 80-х практично не згадувалось.

Однак збереження за Україною статусу хай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на подальший розвиток української національної самобутності.

В насильному усуненні УСРР від зовнішньополітичної діяльності необхідно відрізнити три етапи. Перший етап припадає на 1920-1923 рр., коли УСРР зберігала до повеної міри політичну окремішність від РСФРР. У тому самому досить короткому періоді уряд УСРР мав певну змогу проводити власну зовнішню політику, втримувати безпосередні зв'язки з іноземними державами та бути активною стороною у різних міжнародних договорах, що прямо чи опосередковано торкалися України.

Це був час політичного сателітства УСРР, хоч і тоді вже реальні можливості тієї української радянської республіки були надзвичайно обмежені. Період відносно політичної окремішності УСРР закінчився з моментом створення СРСР, на користь якого УСРР була приневолена відмовитися від таких важливих атрибутів політичної суверенності і незалежності, як зовнішня політика, зовнішня торгівля, власні збройні сили тощо.

Другий період в існуванні УСРР припадає на 1923-1944 рр., коли Україна цілком зникла з міжнародної арени. Негайно після утворення СРСР були ліквідовані окремі дипломатичні представництва УСРР в інших державах, а усією діяльністю на міжнародній арені, перебрав Народний Комісаріат Закордонних Справ СРСР.

Україна в планах та політиці іноземних держав міжвоєнного двадцятиріччя

Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділ українських земель.

Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала (захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше офіційно погодилися учасники Паризької конференції. Щодо політичної правосуб'єктивності, то українці, що проживали в названих землях, позбавлялися будь-якої національної само визначеності. Якщо до 1924 р. їх ще вважали офіційно за національну меншину, то пізніше кваліфікували як “громадян румунської народності, що втратили свою рідну мову”. На українські землі було поширено єдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їх усього-на-всього в національний регіон унітарної держави. Будь-яка автономна самоврядність скасовувалась.

За Філадельфійською (1918 р.) угодою представників української і чеської політичної еміграції Закарпаття на правах широкої державно-адміністративної автономії - із власним сеймом і урядом - мало ввійти до складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирна конференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволили реалізувати на практиці реалізувати обіцяну їм автономію.

У контексті нових геополітичних реалій перших повоєнних років вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалого походу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочати мирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору ( березень 1921 р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі увійшли Північно-Західні землі - Волинська губернія за тогочасним адміністративним поділом.

Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. За Сен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в руках Антанти, Польщі передавалося лише тимчасове право адміністративного управління східногалицькими землями. Фактично ж Польща, порушуючи міжнародні угоди, здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання уряду ЗУНР (з 1920 р. в еміграції) поновити західноукраїнську державність не знайшли підтримки ні учасників Паризької конференції, ні Ліги націй. Більше того, рішенням Ради послів (Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передавався і політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечить національним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права. Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.

Названим рішенням Ради послів в основному завершився новий поділ України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусу Бессарабії було прийнято в 1926 р.

У польській конституції 1921 р. проголошуваівасякурс на вільний розвиток національних меншин, який мав забезпечуватися автономним устроєм і місцевим самоврядуванням. Демократичні засади цієї конституції були важливим аргументом, який висували польські правлячі кола перед Антантою, коли вимагали визнати результати територіального розмежування після всіх воєн. Коли східний кордон Польської держави дістав міжнародну легітимність, наступ на національні права українців посилився.

Найбільш крайні позиції займала Партія націонал-демократів (ендеків), вони твердили, що Західна Україна - це невід'ємна складова частина Польської держави. Прагнучи здійснити національно-культурну асиміляцію українців, вони проштовхнули через Сейм у 1924 р. закон, який заборонив вживання української мови в урядових установах. Міжнаціональні відносини особливо загострилися колонізаційною політикою польських урядів, спрямовану на “осадження” у Західній Україні максимально великої кількості поляків - демобілізованих солдатів, відставних чиновників, а потім усіх бажаючих. Сільським осадникам давали кращі землі. За міжвоєнний період виїхало близько 200 тис. поляків. Починається пацифікація українського населення польською армією, розголос про це набув міжнародного характеру і викликав протести в Лізі Націй.

Встановлення у Польщі авторитарного режиму супроводжувалося посиленням судової і поліцейської сваволі від якої страждали передусім національні меншини. В цих умовах УНДО посилила боротьба за територіальну автономію Західної України в межах Польської держави. Визнання права на автономію розглядалося як основа для нормалізації польсько-українських міжнародних відносин.

У міру того, як зростала загроза з боку гітлерівської Німеччини, панівні кола Польщі ставали більш готовими для компромісу з національного питання. Уряд обіцяв припинити діяльність, яку УНДО визнавало як антиукраїнську. Зі свого боку УНДО зобов'язувалося утримуватись від будь-яких форм антиурядової діяльності. На першій сесії сейму лідера УНДО Василя Мудрого обрали віце-маралом нижньої палати парламенту. Українські парламентарі підтримали внесені урядом закони про зміцнення національної безпеки, які стали необхідними умовами загострення міжнародного становища. Польський уряд зробив зустрічний крок і звільнив українських політичних в'язнів у Березі Картузькій. Було підготовлено і прийнято закон про амністію політичних в'язнів.
__________________

Рефераты на заказ. Казалось бы, этот вид работы один из самых простых… Но, увы, часто темы рефератов очень непростые, и скачать такой реферат на просторах Интернета сложно. Более того, многие преподаватели проверяют работы на плагиат, и это существенно усложняет задачу. Именно поэтому наши специалисты готовы помочь вам в написании реферата. Мы гарантируем уникальность работы и ее соответствие указанной теме.

Вы можете ознакомиться с полным перечнем услуг на нашем.

Рефераты вне форума   Ответить с цитированием
Старый 05.05.2009, 10:29   #13
Рефераты
 
Аватар для Рефераты
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 6,132
Рефераты is infamous around these parts
По умолчанию Історія міжнародних відносин України

Нормалізація польсько-українських міжнародних відносин сприяла зміцненню Польської держави. Від неї вигравали обидві сторони. Однак доброї волі лідерів було замало. На місцях державні чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними уподобаннями. Гасло 2зміцнення польськості на кресах” залишилося для них цілком актуальним, вони дальше чинили насильство над українцями. Поступово найпопулярнішим чинником у суспільно-політичному житті на Західній Україні ставав український націоналізм.

Отже, становище українців у складі Польської держави було важким. Оскільки, українське населення постійно зазнавало політичного, культурного, соціального та релігійного гніту з боку польського уряду.

На середину 20-х років у світі налічувалося 45-47 млн. українців. З них у складі СРСР проживало 80%, що становило 20% всього населення тогочасного Радянського Союзу. В УСРР проживало 26-28 млн. українців - майже 80% всього населення республіки. У Польщі - близько 6 млн. з майже 30-мільйонного населення. У Румунії - близько 1 млн., у Чехословаччині - 0,6-0,7 млн. осіб. Решта в еміграції

У калейдоскопі міжнародних подій глобального значення не загубилося й “українське питання” в міжвоєнний період. Не будучи суб'єктом міжнародних відносин, Україна залишалася важливим об'єктом міжнародної політики. Якщо взяти найважливішу проблему - возз'єднання українських земель в єдиній державі, то тут склалася досить суперечлива ситуація.

СРСР офіційно не претендував на західноукраїнські землі, формально дотримуючись міжнародних договорів. Доречно зазначити, що оберігаючи УСРР від небажаних впливів Західної України (маються на увазі передусім націоналістичні рухи, які набули масштабного вияву з утворення у 1929 р. Організації українських націоналістів), Москва водночас намагалася посилити свій вплив на західноукраїнські землі, що час від часу призводило до загострення політичної ситуації в східноєвропейському регіоні, зокрема у відносинах з Польщею.

Свої інтереси до України мали держави Антанти - передусім Великобританія і Франція. Їх негативне ставлення до возз'єднання України формально пояснювалось тим, що вони як фундатори Версальської системи мали бути гарантами післявоєнних кордонів у Європі. Фактично ж їх позиція зумовлювалася розумінням того, що в тих умовах реальне возз'єднання могло відбутися лише на базі Радянської України, отже, зміцнення СРСР, чого вони не хотіли допустити.

Був іще один суттєвий момент, пов'язаний з нафтовими інтересами. Справа в тому, що напередодні Першої світової війни Галичина посідала 4-те місце у світі за видобутком нафти. Франція підтримала Великобританію в її близькосхідних нафтових домаганнях, остання ж не заперечувала проти французьких інтересів в Східній Галичині. Зробити це було простіше, передавши останню Польщі, яка повністю фінансово залежала від Франції. Підтримані ще й США, французькі нафтові компанії одержали право екстериторіальності на території галицьких нафтових родовищ. Отже, рішення Ради послів щодо Східної Галичини (березень 1923 р.) було лише формальним закріпленням нафтової політики тогочасної Європи.

Українське питання напередодні Другої світової війни

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародні й політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а “українську карту” - серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української держави.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни-творці Версальсьлко-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за “життєвий простір”, претендувала на українські землі, й Угорщина, яка, будучи незадоволеною умовами Трансільванського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав в тому, що багатомільйонний український народ самостійно на міг вирішувати українське питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади - у березні-травні 1933 р. - Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно та Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує “план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”. Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України “для раціональнішого використання цієї родючої території”. Ця вимога містилася у меморандумі, проголошеному головою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погодженні з урядом, - це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчувала б, наскільки її життя стало легшим.

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл в Англії в Берліні в травні 1936 р. Черінг підкреслив: “Ми вам гарантуємо, що ...ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною”. Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії та Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика “умиротворення” - логічний результат проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. Ро-друге, українське питання дало змогу Гітлерові приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

5 листопада 1937 р. в імперській канцелярії в Берліні відбулася таємна нарада вищих військових та політичних керівників Німеччини. У промові перед присутніми Гітлер повідомив про наміри розпочати насильницький перерозподіл території в Європі на користь “третього рейху”. Першим завданням на цьому шляху він проголосив “розгром Чехії і водночас Австрії, щоб зняти загрозу з флангу під час можливого наступу на захід”. Запланована агресивна акція, звичайно, ставила на порядок денний німецької політики і питання про дальшу долю Закарпатської України, яка входила до складу Чехословаччини.

У березні 1938 р. вермахт окупував Австрію. Настала черга Чехословаччини. В політичних колах західних країн дедалі більше утверджувалася думка, що це лише проміжний етап перед наступною великою кампанією Німеччини в бік Радянської України.

Мюнхенська змова (29-30 вересня 1938 р.), поклавши початок розчленуванню та ліквідації Чехословаччини, вплинула на всю систему міжнародних відносин на європейському континенті. Після Мюнхена справа Закарпатської України поступово опинилася в епіцентрі “чехословацької кризи”. На роль учасника поділу “чехословацького спадку” настирливо претендували Угорщина та Польща. Хортисти посилили тиск на чехословацький уряд, наполягаючи на відокремленні чехословацької території, заселеної угорцями, і наданні словакам та закарпатським українцям права на “самовизначення”. За цими дипломатичними формулюваннями приховувалася кінцева мета хортиського уряду - приєднати всю Словаччину та Закарпаття.

На той час активізував увагу до Закарпаття і польський уряд. Він заохочував хористів до найскорішого захоплення земель. За цими наполегливими закликами приховувалися великодержавні розрахунки пілсудчиків. Розглядаючи Закарпатську Україну як “ключовий пункт Центральної і Східної Європи”, політичні кола Варшави пов'язували з встановленням спільного польсько-угорського кордону в Карпатах сподівання створити під своїм керівництвом блок середніх і малих держав, розташованих між Балтійським і Чорним морями. План “третьої Європи” був спрямований не лише проти СРСР, а й мав на увазі перетворити Польщу на силу, рівнозначну фашистській Німеччині. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

Більшість українських організацій на Закарпатті та українська еміграція виступили проти загарбницьких планів Угорщини.

Нацист верхівка уважно стежила за тим, як ускладнювалася міжнародна ситуація навколо Закарпатської України. Свою тактику в цій справі вона будувала з урахуванням цих суперечностей. 7 жовтня керівник політичного відділу міністерства закордонних справ Німеччини Е.Вьорман підготував меморандум про політику щодо Словаччини і Закарпаття. Характеризуючи можливі шляхи розв'язання проблеми, він перш за все виходив з інтересів німецької політики. Автор документа вказував на широкий діапазон українського національного питання з міжнародної точки зору. Найбільш оптимальним розвитком він вважав ситуацію, коли б при сприятливих умовах було проголошено незалежність Закарпаття. Це дозволило б Німеччині під приводом “захисту” інтересів українського народу розгорнути активну політику поти Польщі, СРСР і Румунії. Однак за обставин, що склалися, таке розв'язання вважалося несприятливим. Відхилялася також орієнтація Закарпатської України на Угорщину. Шеф політичного відділу МЗС пропонував сприяти “найприроднішому” в тогочасних умовах вирішенню - наданню області автономії з орієнтацією на Словаччину і Чехословаччину.
__________________

Рефераты на заказ. Казалось бы, этот вид работы один из самых простых… Но, увы, часто темы рефератов очень непростые, и скачать такой реферат на просторах Интернета сложно. Более того, многие преподаватели проверяют работы на плагиат, и это существенно усложняет задачу. Именно поэтому наши специалисты готовы помочь вам в написании реферата. Мы гарантируем уникальность работы и ее соответствие указанной теме.

Вы можете ознакомиться с полным перечнем услуг на нашем.

Рефераты вне форума   Ответить с цитированием
Старый 05.05.2009, 10:29   #14
Рефераты
 
Аватар для Рефераты
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 6,132
Рефераты is infamous around these parts
По умолчанию Історія міжнародних відносин України

Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її Західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території Радянської України. В цьому наочно проявилась стандартність дій російської зовнішньої політики, якій завжди була властива схильність шляхом інкорпорації супротивної сторони вирішувати свої внутрішні проблеми.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом фашистської Німеччини на Польщу. 3 вересня 1939 р. Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині. Ці держави мали спільні зобов'язання про взаємодопомогу. Приклад Великобританії наслідували її найбільша колонія Індія і всі англійські домініони: Канада, Південно-Африканський Союз, Австралія і Нова Зеландія. Фашистська Італія тимчасово зайняла позицію “невоюючого союзника” Німеччини. США проголосили про свій нейтралітет (офіційно дотримувались до грудня 1941 р.). Юридично народи всіх континентів опинилися у стані війни, яка набула дійсно світового характеру.

Радянський Союз трохи “запізнився”, і вже не нападав на Польщу, а “захищав” західних українців і білорусів. Поява німецьких дивізій біля обумовленим таємним протоколом демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва, яке на перших порах попри всі намагання Гітлера втягнули СРСР у військовий конфлікт (ноти від 3, 5, і 8 вересня) не наважувалися на цей крок, що засвідчив би пряму спів відповідальність за агресію проти сусідньої держави. Водночас, боячись втратити досягнуті домовленості, Москва 10 вересня дала зрозуміти Берліну, що для неї питання стоїть лише про Західну Україну і Західну Білорусію. Зокрема, Молотов у телеграмі до Ріббентропа зазначив: якщо виступ радянських військ і відбудеться, то лише з таким обґрунтуванням, що Червона армія виступає на захист населення Західної України і Західної Білорусії від німецької загрози. Це викликало в Берліні невдоволення. На вимогу німецької сторони з радянської ноти польському уряду антинацистський пункт був вилучений натомість з'явилось формування: “радянський уряд не може байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними. Зважаючи на таку обставину, радянський уряд дав таке розпорядження Голові; командуванню Червоної армії: віддати наказ військам перейти кордон і в під свій захист взяти життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Ця нота в ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. була вручена польському послу в Москві.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон, 28 вересня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про “дружбу і кордони”, до якого теж додавались секретні протоколи. За своїм змістом вони були протиправні й аморальні. Це було продовженням змови Гітлера і Сталіна про розподіл сфер впливу. Згідно з протоколами до сфери інтересів СРСР входила також Західна Україна і Бессарабія. Новий західний кордон СРСР встановлювався приблизно по “лінії Керзона”. Крім того, радянсько-німецьке зближення дало можливість радянському уряду мирним шляхом розв'язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини (червень-липень 1920 р.).

Таємний протокол Молотова-Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв'язати питання про передачу Росії Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний несподіваними успіхами гітлерівський військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних регіонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод розподілу сфер впливу. Молотов 23 червня 1940 р. звернувся до німецького посла в Москві з заявою, в якій вказував на неможливість зволікання з арабським питанням. В заяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину, що обґрунтовувалося низькою обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це стало несподіванкою для Німеччини, оскільки в даному протоколі пакту питання про Північну Буковину не ставилося. Проте не зважаючи на погіршення відносин з СРСР і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям, Німеччини погодилася на територіальні уступки. Останні мали переконати Сталіна в тому, що саме він, а не Гітлер є стороною, що виграла в цьому непересічному тасуванні різних територій.

Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту нормативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії і Північної Буковини. Наступного дня радянський уряд направив новий ультиматум румунському уряду з вимогою протягом чотирьох днів, починаючи з вересня, звільнити від румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини. Залишена без підтримки Німеччини Румунія змушена була зректися цих територій. Війська Південного фронту, які ще 19 червня розташувалися на кордоні з Румунією, 29 червня перетнули Дністер і вступили на територію Бессарабії і Північної Буковини. Румунські війська одержали наказ організовано відійти. 28 червня частини Червоної армії вступили в Чернівці, Хотин і Акерман, 30 червня вийшли на кордони Румунії. Сьома сесія Верховної ради СРСР 2 серпня 1940 р. включила заселенні переважно українцями Північну Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїловські повіти Бессарабії до складу СРСР.

27 вересня 1940 р. до “сталевого пакту” між Німеччиною та Італією (травень 1939 р.) приєдналася мілітаристська Японія. Так склався військовий союз під назвою “Пакт трьох держав”. За ним Японія визнавала керівну роль Німеччини і Італії у встановленні “нового порядку” в Європі. Німеччина і Італія, у свою чергу, визнавали керівну роль Японії у встановленні “нового порядку” у Великій Східній Азії.

Щоб приспати пильність радянського керівництва, Ріббентроп що напередодні повідомив його, що Пакт спрямований не проти СРСР, із яким Німеччина підтримує “сердечні відносини”, а “виключно проти американський паліїв війни”, і 17 жовтня 1940 р. навіть запросив Молотова для переговорів у Берлін. Радянському урядові пропонувалось підписати з державами Пакту угоду про політичне і економічне співробітництво і секретні протокол про поділ світу, згідно з якими Радянському Союзу, зокрема, пропонувалось розширити свою “сферу інтересів” у південному напрямку в бік Індійського океану.

20 листопада 1940 р. протокол про приєднання до Пакту трьох держав підписала Угорщина, 23 листопада - Румунія, 24 листопада - Словаччина, 1 березня 1941 р. - Болгарія, 16 червня 1941 р. - так звана Незалежна держава Хорватія.

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель фактично вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 р. Гітлер писав у листі до Мусоліні: “Що стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся у значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому”. Ще чіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується у матеріалах наради Гітлера з керівниками Рейху, що відбулася 16 липня 1941 р. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні певний культурний розвиток, відкрити у Києві університет, Геринг різко відповів: “...ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше”.

Те, що опонентом Розенберга став Герінг, - не випадковий збіг обставин, адже саме Геринг відповідав за виконання економічної частини плану “Барбаросса”, для реалізації якої було створено економічний штаб особливого призначення “Ольденбург”, чи “Економічний штаб Ост”. За декілька днів до війни штаб “Ольгенбург” завершив розробку директив щодо керівництва економікою на території СРСР після його завоювання - так звану “Зелену папку” Герінга. Центральна ідея директив сформульована досить відверто: “Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей.” Безумовно, що одним із головних об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Геринг, виступаючи у Берліні: “Ми зайняли най родючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки - наше, німецьке”. “Зелена папка Геринга - це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований, головним чином, на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним “Генеральним планом Ост”. Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум - на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення “нордичних груп населення”, що у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів (Метою німецької політики щодо населення російської території, - писав у своїх зауваженнях до “плану Ост” доктор Вайтцель, - є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно привести до того, що місце росіян займуть з часом українці”); масові депортації населення (планом передбачалось переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС.
__________________

Рефераты на заказ. Казалось бы, этот вид работы один из самых простых… Но, увы, часто темы рефератов очень непростые, и скачать такой реферат на просторах Интернета сложно. Более того, многие преподаватели проверяют работы на плагиат, и это существенно усложняет задачу. Именно поэтому наши специалисты готовы помочь вам в написании реферата. Мы гарантируем уникальность работы и ее соответствие указанной теме.

Вы можете ознакомиться с полным перечнем услуг на нашем.

Рефераты вне форума   Ответить с цитированием
Старый 05.05.2009, 10:29   #15
Рефераты
 
Аватар для Рефераты
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 6,132
Рефераты is infamous around these parts
По умолчанию Історія міжнародних відносин України

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо у довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави - “Великої України”, то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення і колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі - козир у дипломатичній грі; у воєнний - матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний - одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

28 січня 1944 р. відбувся пленум ЦК ВКП(б), який розглянув пропозицію Рад наркому СРСР щодо розширення прав союзних республік в галузі оборони та зовнішніх відносин і схвалив їх на винесення на наступну сесію Верховної Ради Союзу РСР. На 10-ій Сесії Верховної Ради СРСР першого скликання 1 лютого з доповіддю “Про перетворення Наркомату оборони і Наркозаксправ із загальносоюзних в союзно-республіканський наркомат” виступив заступник голови рад наркому закордонних справ СРСР Молотов. У цей день Верховна Рада ухвалила закони: “Про утворення військових формувань союзних республік...” та про “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин...”.

Статус суверенних держав давав змогу Сталіну активніше використовувати радянські республіки у проведенні своєї зовнішньої політики, насамперед у розв'язанні питань майбутнього їх членства в ООН, проблем післявоєнних кордонів тощо. Наявність двох міністерств закордонних справ - загальносоюзного і республіканського - створювала дуже вдалий зовнішньополітичний інструмент, який посол США у Радянському Союзі А.Гарріман влучно назвав “двохстволкою”. Разом з тим, конституційні поправки1944 р. були також певною ідеологічною рекламою сталінської національної політики.

На Кримській конференції 1945 р. Сталіну усе ж таки вдалося позитивно вирішити для себе питання Західної України і Західної Білорусії, а ось прибалтійська проблема залишилася без змін. Не допомогла навіть спроба радянських дипломатів запропонувати Литві одна з трьох крісел, що належали СРСР в ООН. Де-юре Литва, Латвія і Естонія ніколи не були визнані Заходом складовою частиною Радянського Союзу. Те, що суверенітет республік був лише “паперовим”, у західних політологів не викликало жодних сумнівів.

Постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 р. Україні, зокрема у галузі міжнародних відносин, було повернено статус, який вона втратила 1922 р. після передачі Києвом своїх зовнішньополітичних компетенцій. Питання про відновлення безпосередньої участі Української РСР у міжнародних відносинах було розглянуте і вирішене в березні 1944 р. УІ сесією Верховної Ради Української РСР. Сесія одноголосно висловилась за відновлення безпосередньої участі УРСР у міжнародних відносинах. 4 березня 1944 р. ухвалила Закон про утворення союзно-республіканського народного комісаріату закордонних справ УРСР. Уже 5 лютого 1944 р. указом президії Верховної ради УРСР наркомом закордонних справ республіки було призначено 38-річного О.Є.Корнійчука. Така кадрова політика, що її проводив Хрущов, відповідала вищезгаданому пропагандистському наступу і мала на меті посилити патріотичні почуття українського народу та його лояльності до радянської влади.

Для виконання вищесказаного завдання О.Корнійчук пропонував звернутися до наркома закордонних справ СРСР Молотова з проханням дати вказівку радянським послам у Лондоні і Вашингтоні прозондувати настрої урядових кіл щодо можливості обміну дипломатичними місіями з УРСР.

Однак перебування Корнійчука на посаді наркома закордонних справ України виявилося недовгим. 13 липня його замінив на цій посаді старий більшовик, відомий діяч Комінтерну Мануїльський, який на той час працював заступником завідувача Інформаційним відділом ЦК ВКП(б). За його політичну діяльність на Україні Троїцький назвав Мануїльського “одним з найогидніших регентів українського комунізму”. За відставку Корнійчука Хрущовим було висунуто такий “непристосований” аргумент, як незнання ним іноземної мови.

12 липня 1944 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У шляхом опитувального голосування було прийняте рішення “обрати товариша Мануїльського членом політбюро ЦК КП(б)У”, а вже наступного дня, 13 липня 1944 р., були оприлюдненні укази про призначення Мануїльського наркомом закордонних справа України та заступником голови РНК УРСР, а також про перехід О.Корнійчука на іншу роботу.

Мануїльський в своєму проекті “зовнішньої діяльності наркомату зовнішніх справ республік” загалом не просто обмежував участь республік у міжнародній діяльності, але фактичної зводив до нуля. У концепції новопризначеного наркома чітко простежувалося намагання центру використовувати республіканські НКЗС лише як свої допоміжні філії, що діяли в суверенних державах, вирішуючи, таким чином, геополітичні та пропагандистські завдання сталінської політики.

Подальший розвиток подій в Україні цілком відповідав планам, накресленим Мануїльським. Утім, майже весь 1944 і 1945 рр. пройшли під знаком очікування в Україні встановлення дипломатичних стосунків з іноземними державами. Надалі, представники НКЗС УРСР, зустрічаючись з членами різних іноземних делегацій, також запевняли їх у намірах українського уряду встановити з ними найближчим часом дипломатичні відносини. Зокрема, на запитання прем'єр-міністра Югославії І.Шубашича, який наприкінці листопада побував у Києві, чи має намір уряд України встановити після війни дипломатичні стосунки з Югославією та іншими країнами, завідуючий консульським відділом НКЗС УРСР К.Волохов відповів, що республіканські наркомати, зокрема наркомзаксправ України, утворені з цією метою, тобто для встановлення зовнішніх зв'язків республіки. Навіть нарком Мануїльський під час конференції у Сан-Франциско в травні 1945 р. наголошував на тому, що Україна готова в будь-який момент обмінятися дипломатичними і консульськими представництвами з будь-якою країною.

Серед країн, з якими вже найближчим часом очікувалося встановлення прямих контактів, були передусім слов'янські сусіди України - Польща і Чехословаччина. Про специфічні національні цілі республіки, що визначали потребу встановлення зв'язків саме з цими країнами, часто говорили українські депутати у Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР, писала преса.

Своєю чергою, нові, зорієнтовані на СРСР уряди Польщі і Чехословаччини висловлювали бажання встановити дипломатичні відносини з Україною.

Надія на встановлення тісних зв'язків між Україною і Чехословаччиною не зменшилася й після приходу в наркомзасправ УРСР Мануїльського. Влітку 1945 р. Президент Чехословаччини Е.Береш висловився за те, що Україна могла б стати ключовим членом слов'янського блоку.

Проте дипломатичні відносини між Чехословаччиною й Україною не були встановленні. Після підписання радянсько-чехословацького договору від 29 червня 1945 р. про передачу Карпатської України “її споконвічної матері - України” про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною забули. Зазначимо, що підписання цього договору відбулося без участі українських дипломатів, хоча формально його текст було написано українською, російською і словацькою мовами (але не чеською).

Дипломатичні стосунки України з Польщею обмежилися переговорами з про радянським “люблінським урядом”, угодою про евакуацію українського і польського населення (підписаною 9 жовтня 1944 р. уповноваженим від уряду УРСР головою РНК Хрущовим і уповноваженим ПНКВ головою комітету Осубкою-Моравським) та обміном державними візитами польських лідерів у жовтні 1945 р. до Києва і Хрущовим у грудні 1945 р. до Варшави. Проте обмін дипломатичними представництвами внаслідок цього не відбувся.

Однак не треба вважати, що українські урядовці не брали участі у вирішенні питань, пов'язаних з визначенням повоєнних кордонів України. Бурхливу діяльність у цьому напряму проводив, зокрема, Хрущов, який по суті став одним з ініціаторів збирання в єдиній українській державі її етнічних земель. У листі до Сталіна від 20 липня 1944 р. Хрущов пропонував утворити в так званій Закерзонії - районах Польщі, заселених українським населенням, які не увійшли після 1939 р. до СРСР, - радянське правління з метою надалі, “... коли це буде вигідно, проголосити офіційно про входження цих районів до складу Радянського Союзу з приєднанням до радянської України”. З Холмського, Грубешівського, Замостського, Томашівського, Ярославського районів і деяких інших населених пунктів, за планами голови РНК України, могла б бути створена Холмська область УРСР з центром в м. Холм. Ці пропозиції Хрущова “з політичних міркувань” не знайшли підтримки в Москві, проте чимало “пропозицій” було враховано, зокрема, відносно Закарпатської України.

Щодо встановлення дипломатичних відносин УРСР з країнами Заходу, то останні досить швидко розпізнали суть “сталінської гри” з “розширенням прав республік”. “Дезінтеграція” союзного НКЗС, як вважали західні дипломати, не позбавляла його філії в республіках здійснення функції над контролю і, передусім, щодо проведення його зовнішньої політики. Тому від встановлення безпосередніх зв'язків з Україною західні країни відмовилися. Додамо, що пропозиція британського уряду про встановлення дипломатичних відносин з Україною викликала роздратовану реакцію Молотова, який “запевнив” британців у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.

У самому зовнішньополітичному відомстві України після приходу Мануїльського поступово почали усвідомлювати справжнє місце українського наркомзаксправ.

Щодо Наркомату оборони, то прийняття Верховною Радою СРСР 1 лютого 1944 р. Закону “Про створення військових формувань союзних республік і про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Оборони із загальногосподарського в союзно-республіканський Народний Комісаріат”. Сталіна цікавило тільки те, щоб за допомогою такої “політичної гри” зміцнити міжнародні позиції СРСР, і отримати якомога більше голосів, за рахунок республік, у майбутній міжнародній Організації Об'єднаних Націй. Для досягнення цієї мети Сталін був змушений проголосити новий статус республіканської державності, надавши союзним республікам, серед інших повноважень, і право створити власні збройні формування. Безумовно, робота з формуваннями республіканських збройних загонів повинна була залишитись тільки на папері.
__________________

Рефераты на заказ. Казалось бы, этот вид работы один из самых простых… Но, увы, часто темы рефератов очень непростые, и скачать такой реферат на просторах Интернета сложно. Более того, многие преподаватели проверяют работы на плагиат, и это существенно усложняет задачу. Именно поэтому наши специалисты готовы помочь вам в написании реферата. Мы гарантируем уникальность работы и ее соответствие указанной теме.

Вы можете ознакомиться с полным перечнем услуг на нашем.

Рефераты вне форума   Ответить с цитированием
Старый 05.05.2009, 10:29   #16
Рефераты
 
Аватар для Рефераты
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 6,132
Рефераты is infamous around these parts
По умолчанию Історія міжнародних відносин України

Після отримання права на створення власних військових формувань в Україні, не гаючи часу, приступили до його конкретної реалізації. Перший крок полягав у призначенні Наркома оборони УРСР. На цю посаду, згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 березня 1944 р. було призначено генерал-лейтенанта В.П.Герасименка.

У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско було ратифіковано документ про вступ УРСР та Білоруської РСР до ООН. Незадовго до цієї події генерала В.П.Герасименка було раптово звільнено з посади командувача Київським військовим округом і переведено на посаду командувача Прибалтійським військовим округом, а цю посаду зайняв генерал-полковник А.А.Гречко.

Незважаючи на те, що Наркомат оборони УРСР не міг вирішувати завдання зі створення власних збройних формувань і майже жодної діяльності в цьому напрямку не розвивав, на папері він проіснував аж до 1977 р. Так, 1946 р. Наркомат оборони УРСР став називатися військовим міністерством УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 25 вересня 1946 р.), а з 1953 р. - Міністерством оборони УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1953 р.).

Основними причинами відновлення зовнішнього представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати український народ на завершення війни та відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які боролися за відродження української незалежної держави; розколоти українську діаспору в західних державах, а з іншого - бажання створити зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення зовнішнього представництва УРСР лежала певна децентралізація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був спрямований на посилення впливу тоталітарного режиму у внутрішній і зовнішній політиці. Це було парадоксальне “послаблення для посилення”. Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, та вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.

Тема 9. Міжнародні відносини після Другої світової війни. (1945-1990 рр.). (4 години)

Відновлення української дипломатії

У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорювалися проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, Радянський представник А.Громико вніс пропозицію вважати шістнадцять радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише після наполегливого тиску й певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції в лютому 1945 р. США і Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН - одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася в роботу. Д.Мануїльський очолив І-й комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту - “Цілі та принципи міжнародної організації. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делегації - І.Сенін, О.Палладін, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погрібняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної та соціальної ради, а 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу Організації Об'єднаних Націй - Ради Безпеки.

Після входження України до ООН ( що сталося виключно внаслідок тиску сталінської дипломатії)і розгортання в ній специфічної діяльності її делегації на чолі з Мануїльським, подальша розбудова НКЗС УРСР була знята з порядку денного. У цей період зовнішньополітичне відомство УРСР нагадувало заморожений ембріон, що не встиг розвинутися.

Одержавши право мати власний НКЗС, вийшовши на міжнародну арену, Україна, разом з тим, не отримала реальних прав на вироблення власної зовнішньополітичної лінії, тим більше на встановлення безпосередніх зносин з іноземними державами. Ось як про це писав учасник та член українських делегацій В.Батюк: “З 1945 р. відновлюється українська присутність на міжнародній арені, хоча і у вельми обмеженому вигляді - лише в міжнародних організаціях і обов'язково одночасно з присутністю СРСР - нас тримали на коротенькому налигачі. Коли, наприклад, десь у 60-х чи на початку 70-х років міністерство закордонних справ з Києва запропонувало Москві, щоб Україна самостійно зарубано на корені - Україна могла захищати інтереси тільки під пильним наглядом делегації СРСР, яка в залах засідань завдяки англійській абетці розміщувалася відразу праворуч української. Наше становище було ганебним. Вказівки і дерективив Москві писалися “советской делегации”, хоч як ми наполягали на множині, вживалася лише одна - “советской”, а не “советським”. І ми мусили тих директив дотримуватись: остаточне рішення про делегацію також приймалося в Москві”.

Завершення возз'єднання українських земель в єдиній державі

Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступав у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро встало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехо-словацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнаванні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 р.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати про радянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.

Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським про радянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документу споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Він мав проходити в основному по “лінії Керзона”, з відхиленням на схід 5-8 км. Однак серпневий договір фіксував на окремих ділянках 17 кілометрів і навіть 30 кілометрове відхилення від “лінії Керзона”. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли відбувся обмін майже однаковими за площею прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м.Кристополя (Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області. За міждержавними угодами до 1946 р. з України в Польщу виїхало близько 810 тис. поляків, а з Польщі в Україну - 480 тис. українців.

Питання про подальшу долю Закарпатської України ускладнювалося тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Активно відбувався процес самоорганізації місцевого населення, з'являються громадські представницькі органи - народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українцями. 26 листопада 1944 р. І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнавала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. кв. км., де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. кв. км. Останнім актом повного завершення формування державної території стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР.

Початок “холодної війни” пов'язують з виступом колишнього прем'єр-міністра Великобританії У.Черчілля перед студентами Вестмінстерського коледжу в американському місті Фултоні 5 березня 1946 р., у зв'язку з присудженням йому почесного ступеня доктора цього вищого навчального закладу. У.Черчілль закликав створити новий британсько-американський військовий союз замість антигітлерівської коаліції з метою “боротьби з міжнародним комунізмом на чолі з СРСР”. Президент США Г.Трумен тоді відмовився прокоментувати виступ лідера британських консерваторів. А в березні наступного 1947 р. в США було прийнято доктрину “стримування комунізму” Г.Трумена, яка й стала початком глобального суперництва, що завершилось розпадом СРСР 8 грудня 1991 р. На тлі аналізу міжнародного становища, відносини між Сходом і Заходом в роки “холодної війни”, стає більш чіткішим і місце України на міжнародній арені в цей період.
__________________

Рефераты на заказ. Казалось бы, этот вид работы один из самых простых… Но, увы, часто темы рефератов очень непростые, и скачать такой реферат на просторах Интернета сложно. Более того, многие преподаватели проверяют работы на плагиат, и это существенно усложняет задачу. Именно поэтому наши специалисты готовы помочь вам в написании реферата. Мы гарантируем уникальность работы и ее соответствие указанной теме.

Вы можете ознакомиться с полным перечнем услуг на нашем.

Рефераты вне форума   Ответить с цитированием
Старый 05.05.2009, 10:29   #17
Рефераты
 
Аватар для Рефераты
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 6,132
Рефераты is infamous around these parts
По умолчанию Історія міжнародних відносин України

Вже у 50-х роках представники УРСР працювали у 16 міжнародних організаціях. УРСР вступила до шести міжурядових організацій (крім ООН). 1948 р. УРСР стала членом Всесвітньої метеорологічної організації, метою якої було сприяння співробітництву держав у галузі метрологічних спостережень та досліджень, а також використання метеорології в авіації, мореплавстві, сільському господарстві тощо. Того самого року президія Верховної Ради УРСР ратифікувала підписану в Атлантік-Сіті (США) конвенцію електрозв'язку. З цього часу Україна - член Міжнародного союзу електрозв'язку і розширює співробітництво у цій галузі.

Прохання уряду Української РСР про прийом республіки до Всесвітнього поштового союзу було підтримане усіма країнами - членами цього союзу. 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала Всесвітню поштову конвенцію.

1954 р. СРСР, УРСР. БРСР вступили до Міжнародної організації праці. У цьому ж році Україна стала членом ЮНЕСКО (Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури).

Україна бере участь у Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ), яке було створене на міжнародній конференції, що відбулася у 1956 р.

УРСР була учасником Конференції Об'єднаних Націй з питань промислового розвитку (ЮНІДО), Програми розвитку ООН (ПРООН), Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), Європейської економічної комісії, Статистичної Комісії, Комісії в справах народонаселення, Комісії з соціального розвитку, Комітету по природних ресурсах та багатьох інших організацій ООН.

І все ж аналіз документів і матеріалів про участь УРСР і її уряду в міжнародному житті чітко показує, що інформація про ці “міждержавні зв'язки” зводиться до даних про “...відвідання Києва і УРСР окремими особами чи делегаціями у часі їхнього побуту в СРСР на запрошення московського центрального уряду”. Роль “суверенного” українського радянського уряду і його “міністерства зовнішніх справ” не більша від ролі звичайного туристичного бюро, представники якого мають показати гостям чи відвідувачам особливості країни. З “міждержавними зв'язками” це вже не має нічого спільного, а намагання показати ті відносини як вияв “живих міжнародних зв'язків України” тільки черговий раз розкриває справжній характер позиції УРСР на міжнародній арені.

Політика США щодо українського питання. До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння далласівську доктрину “визволення”, а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН-УПА, політика США в “Українському питання” базувалася на принципах, закладених у документі “Цілі сполучених Штатів щодо Росії”, розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.

У документі наголошувалося на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов'язково визнає незалежність України недійсною. Але закінчується документ словами: “Якщо український народ докаже помилковість таких суджень, США підтвердить моральне право України на самостійний статус”.

У зовнішньополітичних службах США ставлення до “українського питання” у період від його першої появи на американському політичному “небосхилі” (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН-УПА і приходу до влади у білому домі Д.Ейзенхауера визначалася ситуативністю. Розглядалося воно не скрізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Небажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою, балансуючи між політикою ізоляціоналізму й інтервенціонізму, Вашингтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в “українському питанні” у річищі радянської політики. Сам термін “Україна” використовувався майже винятково у матеріалах “закритого характеру”.

Аналіз показує, що, по-перше, Україна та її незалежність не входили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політики часів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад Радянського Союзу Сполученні Штати Америки, як, між іншим, і більшість західних країн, здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє, офіційний Вашингтон керувався неможливістю мирного розпаду більшовицької імперії; по-четверте, у своїй політиці щодо СРСР більшість вищих державних керівників брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації, як наслідок можливого розпаду СРСР.

Отже, можна зробити висновок, що час України як у самому СРСР, так і на міжнародній арені для відстоювання своїх інтересів ще не настав. Якщо була якась міжнародна діяльність, то це тільки кон'юнктура, якої СРСР потребував і використовував винятково для своїх цілей. Найкращим доказом цього є той факт, що коли СРСР не хотів, щоб УРСР взяла участь у Європейській конфедерації з безпеки і співробітництва В Гельсінках, то він просто не допустив її до участі в тій конференції без огляду на те, що УРСР є в Європі, і в тій конференції взяли участь усі європейські держави.

Однак, незважаючи на те, що власної зовнішньої політики Україна не мала, специфічну міжнародну діяльність УРСР не варто знецінювати.

Представники України неодноразово обиралися на високі посади у різних органах ООН. Так, у вересні 1945 р., коли в Лондоні зібралася підготовча комісія ООН, що мала прийняти тимчасовий порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економічної і соціальної ради з опіки, розв'язати питання про місце перебування ООН тощо, першим віце-головою Підготовчої комісії обрано народного комісара закордонних справ УРСР Мануїльського.

10 січня 1946 р у Лондоні відкрилася перша сесія Генеральної Асамблеї ООН. Через два дні Україну обрали (разом з іншими 17 країнами) членом Економічної і Соціальної Ради терміном на один рік.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав - США , Англії та Франції.

Формування нової структури міжнародних організацій спричинило появу численних спеціалізованих органів і установ систем ООН. Україна стала як її членом, так і членом 60 їхніх постійних або тимчасових органів. 1947 р. Україна стала членом Європейської комісії для Європи. Під час роботи першої сесії Генеральної Асамблеї ООН делегата України призначено членом Ревізійної комісії ООН. На третій сесії ГА ООН головою комісії з перевірки повноважень делегації обрано представника України. Україна була однією з держав-засновниць Всесвітньої організації охорони здоров'я, яка існує з 17 квітня 1948 р.

У міру своєї можливості Україна добивалася певного авторитету на міжнародній арені. Про це свідчило обрання її на другій сесії ГА ООН 13 листопада 1947 р. непостійним членом одного з головних органів ООН - Ради Безпеки на дворічний термін (1948-1949 рр.). Як член РБ ООН Україна входила до складу комісії з атомної енергії (у лютому 1948 р. була її головою), Комісія ООН з озброєнь звичайного типу, Комітет з прийому нових членів ООН. Вдруге наша країна брала участь у роботі Ради Безпеки у 1984-1985 рр., представник України виконував функції голови Ради Безпеки ООН.

Навіть у розпал “холодної війни” Україна виявила певну дипломатичну активність. Представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону і Лаосу. Українські дипломати в 50-х роках працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, у тому числі обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої державності республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишилось без відповіді.

Крім того, УРСР обиралася членом Економічної і соціальної ради ООН (1946 та 1977-1979 рр.), Комісії ООН з народонаселення (1946-1983рр.), Економічної і соціальної комісії ООН із становища жінок (1981-1984 рр.), Адміністративної Радим Міжнародної Організації праці (1963-1966, 1972-1975 та 1981-1984 рр.), виконавчої Ради ЮНЕСКО(1980-1985рр.) та інших організаціях.

Чимало зусиль українська дипломатія докладала для того, щоб членами ООН стали Албанія, Угорщина, Румунія (1955 р.), Монголія (1961 р.). У вересні 1960 р. на ХУ сесії ГА ООН делегація СРСР, очолювана Хрущовим, внесла пропозицію прийняття декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Українська делегація виступила з її повною підтримкою і закликала прийняти кроки щодо прискорення процесів деколонізації. Декларація ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам була прийнята абсолютною більшістю голосів.

Лише у 1968 р. делегації УРСР брали участь у 35 конференціях, сесіях та нарадах, у тому числі в таких важливих міжнародних форумах, як ХХІІ продовжена та ХХІІІ регулярна сесія ООН, ІІ конференція ООН з питань торгівлі і розвитку, Міжнародна конференція з прав людини та ХХІУ сесія Комісії ООН з прав людини, Міжнародна конференція з прав договорів, Конференція міністрів, відповідальних за соціальне забезпечення, ХУ Генеральна конференція Міжнародної організації праці, ХХІІІ сесія Європейської економічної комісії, ХІІ сесія Генеральної конференції МАГАТЕ.

Досить плідно працювала Україна з ЮНЕСКО (1954 р.). З 1956 р. керівництво участю республіки в діяльності ЮНЕСКО здійснює спеціально створена Комісія Української РСР у справах ЮНЕСКО. При Комісії існували комітети, до яких входять фахівці з окремих галузей знань (наприклад, комітети з освіти, соціальних наук, культури, інформації, з бібліотек та з бібліографії тощо).
__________________

Рефераты на заказ. Казалось бы, этот вид работы один из самых простых… Но, увы, часто темы рефератов очень непростые, и скачать такой реферат на просторах Интернета сложно. Более того, многие преподаватели проверяют работы на плагиат, и это существенно усложняет задачу. Именно поэтому наши специалисты готовы помочь вам в написании реферата. Мы гарантируем уникальность работы и ее соответствие указанной теме.

Вы можете ознакомиться с полным перечнем услуг на нашем.

Рефераты вне форума   Ответить с цитированием
Старый 05.05.2009, 10:29   #18
Рефераты
 
Аватар для Рефераты
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 6,132
Рефераты is infamous around these parts
По умолчанию Історія міжнародних відносин України

Заслугою України є те, що ЮНЕСКО взяла активну участь у святкуванні 150-річчя з дня народження Т.Шевченка (вперше в історії цієї організації відзначався не “круглий” ювілей: згідно традиціями вона відзначає тільки “круглі”, тобто історичні ювілеї - сторіччя, шістсотріччя тощо), у відзначенні ювілею І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, П,Грабовського, Д.Заболотного, І.Котляревського та інших видатних представників українського народу.

Робота в ЮНЕСКО сприяла певному авторитету України в цій організації. Про це яскраво свідчать факти обрання українських представників на пости генеральних доповідачів та віце-президентів сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО.

Незважаючи на обмежений характер своєї діяльності, УРСР все-таки брала участь в цілому ряді міжнародних договорів. Так, на Віденській конференції 1968-1969 рр. з питань права міжнародних договорів під час обговорення питання про здатність держав - членів федеративних союзів укласти договори відзначилась широка участь у них України і Білорусії. Як уже зазначалося, Українська РСР є учасником такого важливого міжнародного договору сучасності, як Статут Організації Об'єднаних Націй, мирних договорів з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією, Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою, багатьох інших угод, які стосуються питань війни і миру. УРСР підписала Женевські конвенції 1958 р. про територіальне море і прилеглу зону, про відкрите море і континентальний шельф, в яких регулюються питання зовнішніх морських кордонів, прикордонного режиму, міжнародного морського судноплавства і транспорту. Українська РСР брала участь у багатьох важливих угодах, що регулюють питання міжнародного зв'язку, а саме: в Європейській конвенції радіомовлення, Всесвітній поштовій конвенції, Міжнародній конвенції електрозв'язку тощо.

21 квітня 1961 р. Україна підписала Європейську конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж, а з 1960 р. стала учасником Паризької конференції 1926 р. про міжнародні виставки, яка теж регулює питання , пов'язані з зовнішньою торгівлею. Протягом 1970-1980-х рр. кількість договорів, учасницею яких була Україна, зросла.

Отже, участь Української РСР в заснуванні ООН відкривала широкі перспективи виходу в сферу зарубіжної діяльності українських дипломатів, економістів, юристів, інших фахівців. Делегації України неодноразово виносили на розгляд світового співтовариства проекти резолюцій, рекомендацій, поправки з актуальних міжнародних економічних проблем.

Однак Українська РСР виконувала в ООН великою мірою декларативні функції. Її делегації змушені були завжди виступати з позиції СРСР. Постійне Представництво УРСР при ООН мало не чисельний штат працівників.

Українська РСР як член ООН з початку 50-х років брала участь у роботі ЕКОСОР, МОП, ЮНІДО, ЮНТАКТАД, ЄЕК. Зокрема, помітну роль відігравала Україна у розв'язанні проблем пошуку коштів для держав “третього світу”, розробки програм розвитку їхньої промисловості, підготовки кадрів, регламентації торгівлі.

Краще усвідомлювати свої інтереси і почати працювати заради них у міжнародних економічних організаціях Україна отримала можливість тільки у 90-ті роки.

У післявоєнний період важливе значення для України мало утворення економічного блоку східноєвропейських країн - Ради Економічної Взаємодопомоги і понад 20 інших міжнародних економічних організацій. РЕВ була створена у 1949 р. як організація багатостороннього економічного співробітництва та інтеграції прокомуністичних країн.

До середини 50-х років Україна брала участь у співробітництві з прокомуністичними країнами тільки через загальносоюзні установи, виконуючи їхні рознарядки і плани. Згодом, не маючи змоги утримувати все управління в одному центрі, союзні органи почали передавати частину своїх другорядних функцій на місця. Так, в Україні з'явилися структури, що організаційно забезпечували виконання зобов'язань Радянського Союзу щодо міжнародного співробітництва. У 1957-1961 рр. функціонував Державний науково-технічний комітет Ради Міністрів Української РСР. Після його ліквідації виник Державний комітет Ради Міністрів УРСР по координації науково-дослідних робіт як вищий республіканський орган, у компетенцію якого входило науково-технічне співробітництво із зарубіжними країнами. Згодом він набув статус союзно-республіканського.
Міжнародні відносини України в часи “Хрущовської відлиги”

Не можна назвати гнучкою українську дипломатію періоду хрущовської “відлиги”. ХХ з'їзд КПРС (1956 р.), який його започаткував, став знаменитим не лише тому, що викрив сталінські злочини, а й тому, що дійшов висновку: “фатальної неминучості термоядерної війни немає”. Він проголоси принципи мирного співіснування країн з різним суспільно-політичним ладом, право народів обирати свій шлях розвитку.

За умов введення радянських військ у 1956 р. в Угорщину подолати атмосферу недовіри і неприязні, в якій опинилась і українська дипломатія, було нелегко. Лише з кінця 50-х років ХХ ст.. для України з'явилася можливість відкрити зовнішній світ для себе і самій стати відкритою для інших країн. Цьому сприяло заснування 1957 р. постійного представництва Української РСР при ООН.

Основним змістом діяльності України на міжнародній арені стала боротьба за мир і безпеку народів, мирне співіснування держав з різним суспільним ладом. Як член ООН, республіка значної уваги надавала питанням недопущення нової світової війни. На ХІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН в жовтні 1957 р. голова української делегації Л.Паламарчук (очолював українську дипломатію 1954-1966 рр.) заявив, що з метою послаблення міжнародної напруженості треба насамперед радикально розв'язати проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво, істотно скоротити збройні сили і військові бюджети. 3 сепрня 1960 р. постійне представництво УРСР при ООН надіслало Ноту на ім'я Генерального секретаря ООН, в якій висловлювалася пропозиція про особисту участь глав урядів держав - членів ООН у розгляді проблеми роззброєння на Генеральній Асамлеї.

Немало зусиль українські дипломати доклали до того, щоб членами ООН стали Албанія, Болгарія, Румунія (1955 р.), Монголія (1961 р.).

Різноманітнішою була діяльність України в ЮНЕСКО. На ХУІ сесії ГА ООН українська делегація внесла резолюцію про заходи у справі ліквідації неписьменності в усьому світі. Цей проект було схвалено. Актив ер співпрацювала республіка і в Міжнародному бюро освіти (МБО). Свідченням внеску українського народу у скарбницю світової культури було рішення ЮНЕСКО про відзначення 150-річчя від дня народження Т.Шевченка.

Представники України з 1957 р. брали участь у роботі Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ).

Динамічного спрямування набули зовнішні зв'язки Української РСР. Якщо в 1957 р. підприємства республіки поставляли продукцію в 31 країну світу, то 1960 р. - у 41, а вже 1965 р. - у 81 країну. В 1965р. підприємства республіки здійснювали поставки машин, устаткування приладів і матеріалів для 390 об'єктів, які споруджувалися у інших країнах за технічною допомогою СРСР. Питома вага України в зовнішньоторговельному обороті СРСР становила 23%. Особливо збільшилася поставка таких видів продукції, як металопрокат, вугілля, чавун, залізна руда, металорізальні верстати, екскаватори, автонавантажувачі. З 1964 р. республіка розпочала експорт літаків ТУ-124, АН-24, з 1965 р. автомобілів “Запорожець”, автобусів “ЛАЗ”, тепловозів М-62 та іншої продукції машинобудівного комплексу.

Тісні багатогранні зв'язки встановилися між порідненими областями і містами України та зарубіжних прикордонних країн. Їх ініціатори створили у 1957-1958 рр. радянсько-польські, радянсько-чехословацькі, радянсько-болгарські, радянсько-угорські, радянсько-румунські товариства дружби. На середину 1962 р. такі зв'язки мали 15 областей і міст України.

У лещатах “Брежнєвської доктрини”

Післяхрущовський період (1964-1984 рр.) у житті народів СРСР, в т.ч. й України, увійшов в історію як період “застою”, що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті. Він характеризується надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посилення тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства.

Новий радянський керівник взяв курс на консервацію суспільних відносин, що склалися. Це добре розуміла світова демократична громадськість, у свідомості якої, незважаючи на відносну міжнародну розрядку, СРСР залишився тоталітарною державою. “Брежнєвська доктрина”, яка визріла ще під час придушення Радянським Союзом “празької весни” 1968 р. і яка на практиці зводилася до обмеження національного суверенітету країн Східної Європи, надовго визначила характер “братніх” відносин країн “соціалістичного табору”.

Наприкінці 60-х - у першій половині 70-х рр. відбулося певне оздоровлення міжнародної обстановки, сформувався курс на розрядку. Однак уже з другої половини 70-х років цей процес з вини обох протилежних блоків почав гальмуватися. Радянська інтервенція до Афганістану в грудні 1979 р. та масове розгортання Радянським Союзом ракет СС-20 поклали край процесові розрядки.

Міжнародна діяльність УРСР “ери Брежнєва”, як і в попередні періоди радянської історії, визначалася центром. Хоч почасти серйозних можливостей для самостійної дипломатії УРСР, як і раніше, не мала, і все ж, незважаючи на це, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до багатьох важливих міжнародних подій періоду 1964-1979 рр. Вона зробила певний внесок у розв'язання вагомих міжнародних проблем. УСРС брала участь у підготовці й проведенні Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.).Як і раніше, однак, головною трибуною міжнародної активності УРСР залишалася ООН. За період з 1971 по 1979 рр. Українська РСР або її представники 37 разів обиралися або призначалися членами органів міжнародних організацій і конференцій. Глави делегацій УРСР 14 разів виступали на сесіях Головної Асамблеї ООН. У цей період українські делегації 287 разів висували поправки, проекти резолюцій, спільні заяви з питань, що обговорювалися в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях. Делегації УРСР взяли участь у роботі 10 засідань Генасамблеї та 4-х спец сесій ООН. УРСР підписала і ратифікувала 64 міжнародні документи. Серед них: Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в надрах ядерної зброї та ін. Видів зброї масового знищення (1.03.1971 р.), міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (19.10.1973 р.), Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (17.10.1975 р.), міжнародна конвенція електрозв'язку (15.12.1976 р.), Додаткові протоколи до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни (9.12.1977 р.), конвенція про психотропні речовини 1971 р. (27.10.1978 р.), конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у державах регіону Європи (21.12.1979 р.) тощо.
__________________

Рефераты на заказ. Казалось бы, этот вид работы один из самых простых… Но, увы, часто темы рефератов очень непростые, и скачать такой реферат на просторах Интернета сложно. Более того, многие преподаватели проверяют работы на плагиат, и это существенно усложняет задачу. Именно поэтому наши специалисты готовы помочь вам в написании реферата. Мы гарантируем уникальность работы и ее соответствие указанной теме.

Вы можете ознакомиться с полным перечнем услуг на нашем.

Рефераты вне форума   Ответить с цитированием
Старый 05.05.2009, 10:29   #19
Рефераты
 
Аватар для Рефераты
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 6,132
Рефераты is infamous around these parts
По умолчанию Історія міжнародних відносин України

До середини 60-хроків у Києві мали Генеральні консульства Польська Народна Республіка і Чехословацька Соціалістична Республіка. У 1966-1971 рр. свої генеральні консульства відкрили в столиці радянської України ще п'ять європейських соціалістичних держав - Німецька Демократична Республіка (1966 р.), Угорська Народна Республіка (1969 р.), Соціалістична Республіка Югославія (1970 р.) і Народна Республіка Болгарія (1971 р.). В Одесі у 1970 р. відкрито Генеральне консульство Республіки Куба.

Дедалі більше розширювалися зв'язки і співробітництво УРСР з східноєвропейськими країнами по державній лінії. У цьому напрямку у Верховній Раді УРСР працювала постійна комісія у закордонних справах. До функції комісії входили підготовка і попередній розгляд питань зовнішньої політики, які передаються на затвердження Верховної Ради її Президії, контроль за діяльністю державних органів і відомств та громадських організацій республіки, що безпосередньо здійснюють контакти і співробітництво з зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, винесення рекомендацій з питань зовнішньополітичної діяльності.

З 1989 р. підвищується активність підприємств і організацій республіки у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано понад 2000 учасників зовнішньоекономічних зв'язків. І надалі повний контроль зовнішньоекономічних зносин України, як і усієї міжнародної діяльності, здійснював Центр, що ускладнювало вихід республіки на міжнародну зовнішньоекономічну арену і міцно тримало її біля Москви.

Про це досить яскраво свідчить парадоксальне рішення уряду колишнього СРСР від 1987 р., згідно з яким Україна могла самостійно торгувати тільки з Австрією в межах так званої придунайської торгівлі.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України республіка усе настирливіше намагається самостійно налагоджувати контакти із світовим співтовариством.

Українське керівництво, базуючись на Декларації про державний суверенітет України, починаючи з другої половини 1990 р. активно шукало шляхів розбудови незалежної закордонної політики й прагнуло ввести республіку до міжнародного співробітництва. Активну позицію в цьому питанні зайняло МЗС України на чолі з А.Зленком, який був призначений на посаду міністра МЗС України 28 липня 1990 р.

Після прийняття Декларації демократична опозиція намагалася надати відносинам з іншими республіками СРСР міжнародного характеру. Так 29 серпня 1990 р. представники Народної Ради і російські депутати з боку “Демократична Росія” підписали “Заяву про засади державних відносин України і РСФСР на підставі Декларації про державний суверенітет”. До кінця 1990 р. Україна підписала двосторонні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Білорусією, Узбекистаном і Казахстаном.

Велике значення мали зарубіжні візити лідерів Руху до США. Вони допомагали подолати наслідки радянської пропаганди, що зображала НРУ як небезпечний націоналістичний рух.

У цей час новостворена комісія із закордонних справ Верховної Ради України на чолі з Д.Павличком активізувала діяльність в ООН. Так, восени 1990 р. плідно працювала українська делегація на 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН. Уперше за всю діяльність в ООН наша делегація використала сесію для налагодження дипломатичних контактів. Були проведені переговори з міністрами закордонних справ Болгарії, Чехословаччини, Польщі, Румунії, Югославії, Туреччини, Австрії, Канади, Ватикану, зустрічі з керівниками дипломатичних відомств КНДР і США.

Рубіж 90-х років ознаменувався посиленням зв'язків та співробітництва з українською діаспорою.

Проте зусилля України, спрямовані на здобуття міжнародного визнання, були ускладненні різноманітними проблемами, особливо непевним майбутнім Радянського Союзу й нерозв'язаним питанням про те, яке місце посідатиме у ньому Україна. Західні лідери, зокрема президент США Дж. Буш та міністр закордонних справ Великобританії Д.Херд, під час своїх візитів до Києва навесні та влітку 1991 р. дали зрозуміти, що вони воліють мати справу з однією Радянською державою на чолі з Горбачовим, а не наражатися на ризик і небезпеку, у тому числі й через можливе розповсюдження ядерних арсеналів, які дедалі більше пов'язувалися з Україною (а радянські представники в це й час докладали максимум зусиль, щоб посилити ці побоювання), з розпадом СРСР.

Позиція Заходу викликала розчарування у прихильників вільної, демократичної та без'ядерної Української держави, які припускали, що можуть розраховувати на підтримку західних демократій. Протягом наступних років стало дедалі очевиднішим, що західні уряди не тільки по-різному підходять до розв'язання його численних проблем. Тоді, як українські демократи вважали, що розпад радянської імперії та утворення демократичних держав, зокрема демократичної Росії, - єдиний шлях гарантувати стабільність у Східній Європі й усунути військову та ядерну загрозу Заходу, то західні держави віддавали перевагу тому, щоб, - як 1 серпня 1991 р. заявив президент США Дж. Буш українському парламенту, - Україна та інші республіки підтримували Горбачова в його зусиллях зберегти цілісність Радянського Союзу.

У цей час робляться перші спроби встановлення двохсторонніх відносин із сусідніми державами. Так, 24 серпня 1990 р. у Будапешті відбулися переговори міністрів закордонних справ Угорської Республіки Г.Єсенські та Української РСР А.Зленка. Сторони висловили зацікавленість у встановленні добросусідських відносин і взаємовигідного співробітництва між УРСР та Угорською Республікою, які відповідатимуть їх національним інтересам та будуть конкретним внеском у будівництво спільного європейського дому. Відбувся обмін думками щодо майбутніх відносин України та Угорщини, зокрема можливостей заснування дипломатичних, консульських або торговельних представництв тощо. 27 вересня 1990 р. в Києві відбулася зустріч голови Верховної Ради УРСР Кравчука і Президента Угорської Республіки Гьонца, який перебував у Києві з офіційним візитом. У ній сторони підтвердили своє прагнення підтримувати і розвивати взаємовигідне співробітництво та добросусідські відносини, які відповідають їхнім національним інтересам. Як перший крок у цьому напрямку вони погодилися на встановлення консульських відносин на обмін консульськими установами і найближчим часом, враховуючи реальності, проведуть переговори щодо встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі.

У цей період активізується робота по розгортанню українсько-польських відносин. Свідченням цього стала Декларація про принципи та основні напрямки розвитку українсько-польських відносин від 13.10.1990 року., яку підписали МЗС України А.Оленко і МЗС Польщі К.Скубішевський.

Не дивлячись на свою залежність від Центру, Україна у цей період намагається, в міру своєї можливості, включатися в життя міжнародної спільноти. Так, Українська РСР виступила проти агресії Іраку проти Кувейту, рішуче підтримала зусилля міжнародного співробітництва, спрямовані на трелювання кризи в районі Персидської затоки.

У справі розбудови міжнародних відносин неабияке значення мала Постанова Верховної Ради Української РСР від 25.12.1990 р. “Про реалізацію деклацій про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зносин”.

Протягом трьох років УРСР входила до складу Економічної і Соціальної Ради - одного з головних органів ООН. Обиралася членом таких допоміжних органів, як Комісія з прав людини, Комісія соціального розвитку, Комітет з природних ресурсів, Комітет з народонаселення та деяких органів ЮНЕСКО і Міжнародної організації праці тощо. Однак варто зазначити, що навіть після 16 липня 19990 р, коли Верховна Рада прийняла

“Декларацію про державний суверенітет України” не дивлячись на те, що Україна була членом ООН та 15 організацій системи ООН, а також понад 60 їхніх постійних або тимчасових комісій, її делегація не отримала статусу спостерігача на Паризькій зустрічі в верхах НБСЄ у листопаді 1990 р. на знак протесту міністр закордонних справ УРСР А.Оленко вийшов із складу радянської делегації, очолюваною Горбачовим, і залишив конференцію.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. становить один з важливих кроків уперед. Свідченням того є міжнародні контакти, що встановлюються на парламентському та урядовому рівнях після схвалення цього документа.

Тема 10. Основні напрями зовнішньої політики на сучасному етапі незалежної України. (2 години)

Здобуття Україною державної незалежності поряд з багатьма іншими питаннями висунуло цілу низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, це і новий самостійний тип взаємин з державами колишнього СРСР, так званим “близьким зарубіжжям”, це, з рештою включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи.

Суверенність держави, окрім іншого, означає самостійність її зовнішньої політики. Набуття Україною ознак повноцінно розвиненої держави, суб'єкта міжнародних відносин відбувається за досить складних, суперечливих і певною мірою унікальних умов. Після тривалого періоду монополії правлячих кіл у визначенні зовнішньополітичного курсу до його формування причетні тепер сили з різними, часто протилежними соціально-політичними позиціями, і це ускладнює вироблення загальнодержавного курсу у міжнародних відносинах нашої країни.

Україна займає певне місце у системі сучасних міжнародних відносин. Основні цілі, геополітичні аспекти, пріоритети та напрямки зовнішньої політики сучасної України сформовані у Акті незалежності України (де є спеціальний десятий розділ “Міжнародні відносини”), у Декларації про державний суверенітет, виступах Президента та інших документах.

Головною метою зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів, захист прав та інтересів її громадян за кордоном, створення благо приємних умов для соціально-економічного розвитку нашої держави.

Україна проводить відкриту, чесну і принципову зовнішню політику, засновану на принципах та нормах міжнародного права.

У декларації про державний суверенітет України записано, що:

· Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, приймає участь у діяльності міжнародних організацій у обсязі, який є необхідним для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, інформаційній та інших сферах;
__________________

Рефераты на заказ. Казалось бы, этот вид работы один из самых простых… Но, увы, часто темы рефератов очень непростые, и скачать такой реферат на просторах Интернета сложно. Более того, многие преподаватели проверяют работы на плагиат, и это существенно усложняет задачу. Именно поэтому наши специалисты готовы помочь вам в написании реферата. Мы гарантируем уникальность работы и ее соответствие указанной теме.

Вы можете ознакомиться с полным перечнем услуг на нашем.

Рефераты вне форума   Ответить с цитированием
Старый 05.05.2009, 10:29   #20
Рефераты
 
Аватар для Рефераты
 
Регистрация: 19.03.2009
Сообщений: 6,132
Рефераты is infamous around these parts
По умолчанию Історія міжнародних відносин України

· Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє укріпленню загального миру та міжнародної безпеки, безпосередньо приймає участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах;

· Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами державного права.

· Україна урочисто проголошує про свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не приймає участі у військових блоках та дотримується трьох без'ядерних принципів: не використовувати, не виробляти та не купувати ядерної зброї.

Основні напрямки зовнішньої політики України були доповнені з Звернені Верховної Ради України “До парламентів на народів світу”. У ньому говориться: “Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав та свобод людини. З цією метою Україна буде не уклінно дотримуватися норм міжнародного права, керуючись Загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, та іншими міжнародними документами”.

Геополітичні аспекти зовнішньої політики України:

· Україна - європейська держава, тому вона повинна зміцнювати, розширювати всебічні зв'язки, відносини з державами Європи.

· Україна - колишня республіка СРСР, була тісно пов'язана з усіма його колишніми республіками, що потребує їх збереження та подальшого розвитку взаємовигідних відносин з ними.

· Україна - морська держава, що зумовлює необхідність розвитку взаємовигідних відносин з країнами Чорноморського та Середземноморського басейнів.

· Україна не може забезпечити себе власними сировинними ресурсами. Це примушує закуповувати їх за кордоном.

Основні пріоритети та напрямки зовнішньої політики української держави.

1. Центральним напрямком зовнішньополітичної державності України є плідна робота в ООН, в її спеціалізованих органах, установах, структурах, та міжнародних організаціях. Україна приймає участь в роботі практично всіх органів та установ ООН.

2. Наступний напрямок зовнішньої політики України - це зовнішньополітична дипломатична діяльність. Дипломатичні відносини Україна встановлює на засадах рівноправності, невтручання у внутрішні справи одне одного, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.

3. Важливим напрямом зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та всілякий розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за виключенням країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН об'явлена економічна блокада.

4. Це участь України у вирішенні глобальних проблем сучасного світу.

5. Одним з найважливіших напрямків зовнішньої політики України є збереження та подальше зміцнення добросусідських стосунків з колишніми республіками СРСР. Україна дуже зацікавлена у добрих стосунках з усіма країнами колишнього СРСР та особливо з Росією.

Підприємства України мали постійні господарчі зв'язки із 33 тисячами підприємств інших республік. Сьогодні для забезпечення діяльності усіх підприємств та організацій України необхідно ввезти майже 25 млн. тон вугілля (17,8% від потреби), 52 млн. тон нафти та газового конденсату (85,5%), 9,5 млн. т. ділової деревини (46,8%), 100 млрд. куб. м. природного газу (80%), 205 тис. т. хлопку волокна (100%) та ін.

6.Участь України у вирішенні складних та невідкладних військово-політичних проблем.

Висновки:
1. Складовою та невід'ємною частиною політичної діяльності держави є зовнішня політика, покликана регулювати взаємовідносини між державами та народами на міжнародній арені.

2. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави - є продовженням її внутрішньої політики та відображає характер державного та суспільного устрою.

3. Головна мета та основні напрямки зовнішньої політики України - це забезпечення сприятливих умов для вдосконалення та демократизації суспільства, просуванням його шляхом соціального прогресу, досягнення загальної безпеки й роззброєння, розвиток міцних дружніх, добросусідських відносин та різностороннього співробітництва, участь у вирішенні глобальних проблем сучасності, сприяння укріпленню та прогресу світової спільноти.

Нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкцій та розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено, щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції як Ради Європи (РЄ).

Особливе і визначне місце в зовнішній політиці України належить співробітництву з Організацією Об'єднаних Націй. Для України, яка прагне твердо закріпитися у світових міжнародних організаціях та проводити власний зовнішньополітичний курс, членство в ООН є однією з умов міжнародних гарантій її національної безпеки. Обрання Міністра закордонних справ України Г.Удовиченка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН свідчить про постійно зростаючий авторитету країни на міжнародній арені. Україна бере активну участь у миротворчій діяльності ООН, проводить справді незалежну від окремих держав чи груп держав зовнішню політику. Намагається і надалі забезпечити політичний, ідеологічний та організаційний вплив на діяльність ООН шляхом розбудови й висунення ініціатив та позицій, які б, з одного боку, відповідали національним інтересам нашої держави, а з другого боку, відповідали тенденції діяльності ООН на сучасному етапі. Прикладом таких пропозицій стала підготовка і прийняття за ініціативою України Конвенції із захисту Миротворчого персоналу ООН. Україна підтримує колективні зусилля по збереженню міжнародного миру та безпеки, бере активну участь в операціях сил ООН.

Україна є учасницею, членом “нового Радянського Союзу”, тобто Співдружності незалежних держав, яка була створена в грудні 1991 р. Уряд нашої держави розглядає СНД як міжнародний механізм, що доповнює ї координує процес створення якісно нових двохсторонніх відносин з незалежними державами, які утворилися на території колишнього СРСР, і має на меті сприяння більш успішному вирішенні проблем, що виникли внаслідок розпаду Союзу РСР. Україна стоїть на позиціях насамперед економічної доцільності існування СНД, розвитку торговельно-економічних відносин між державами учасницями Співдружності. Співробітництво в рамках СНД в усіх сферах співробітництва Україна розглядає крізь призму власних національних інтересів, при цьому усвідомлюючи своє право як незалежної держави самостійного формування позиції щодо активної та гнучкої політики в межах Співдружності, реалізації національних інтересів.

Україна виступає проти перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади і управління, надання їй статусу суб'єкту міжнародного права. Тому Україна уникатиме і в подальшому участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва, здатній перетворити СНД у наддержавну структуру. У разі набуття подібною тенденцією домінуючого характеру вона залишає за собою право переглянути своє ставлення до участі в співдружності.

У сфері економіки Україна, обрала і відстоює лінію створення власної відкритої економічної системи, участі в міжрегіональних ринках, серед яких чільне місце має займати спільний ринок Співдружності незалежних держав, як рівноправне економічне інтеграційне об'єднання. Україна стоїть на позиції, яка передбачає збалансовану господарську діяльність всіх без винятку держав-учасниць СНД, що вимагає перегляду старих і переходу до нових форм інтеграції. У військово-політичній сфері Україна стоїть на позиції неучасті в угодах військово-політичного характеру на геополітичному просторі колишнього СРСР. Україна не має ніяких територіальних претензій до всіх сусідніх держав, у тому числі держав-учасниць СНД. Водночас свої державні кордони, що склалися на період розпаду СРСР, вона вважає непорушними.

Важливим напрямом інтеграції в Європейські структури, безумовно, є співробітництво України з Європейським Союзом. У спеціальній декларації з нагоди утворення ЄС країни члени цього Союзу висловили готовність налагодити “в дусі співробітництва” діалог із східноєвропейськими країнами, в т.ч. з Україною. У дусі декларації в травні 1994 р. в Києві було парафовано угоду про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Союзом, яка була згодом підписана у Люксембурзі, де проходило засідання Ради міністрів закордонних справ ЄС. То був перший подібний документ у відносинах Європейського Союзу з державами - членами СНД. Ця угода передбачає взаємне надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі, зняття імпортних квот при укладенні окремих угод про торгівлю.

Наприкінці 1994 р. Європарламент заявив про надання нашій країні макрофінансової допомоги в розмірі 85 млн. екю для зміцнення економіки ринкової орієнтації.

У червні 1995 р. Україна підписала з Європейським Союзом двохсторонню тимчасову угоду про торгівлю та питання, що до неї відносяться. Цей документ став першою угодою такого типу, укладеного з новою незалежною державою. Сторони надали одна одній сприятливі умови для здійснення торгівлі. Угода відкриває можливості торгувати з усіма країнами Європи без будь-яких обмежень, зокрема текстилем, сільськогосподарською продукцією тощо.

Довгострокова мета України - стати рівноправним членом ЄС, як і інших європейських структур. У середньостроковому плані - це створення зони вільної торгівлі з ЄС і набуття асоційованого членства в цьому Союзі. У середині 90-х рр. спостерігалася позитивна динаміка у відносинах України і Європейського Союзу. Регулярними стали зустрічі з “трійкою” ЄС. Відбулися перші засідання Ради співробітництва. Відкрилося постійне представництво України при ЄС у Брюсселі. Створено Комітет по зв'язках з ЄС.

Українське керівництво очікує, що важливу роль в розширенні й диверсифікації міжнародних торговельно-економічних зв'язків відіграватиме Світова організація торгівлі (СОТ), до якої Україна готова приєднатися.
__________________

Рефераты на заказ. Казалось бы, этот вид работы один из самых простых… Но, увы, часто темы рефератов очень непростые, и скачать такой реферат на просторах Интернета сложно. Более того, многие преподаватели проверяют работы на плагиат, и это существенно усложняет задачу. Именно поэтому наши специалисты готовы помочь вам в написании реферата. Мы гарантируем уникальность работы и ее соответствие указанной теме.

Вы можете ознакомиться с полным перечнем услуг на нашем.

Рефераты вне форума   Ответить с цитированием
Ответ

Метки
слов, янство, україна, міжнародний, рефераты

Опции темы
Опции просмотра

Ваши права в разделе
Вы не можете создавать новые темы
Вы не можете отвечать в темах
Вы не можете прикреплять вложения
Вы не можете редактировать свои сообщения

BB коды Вкл.
Смайлы Вкл.
[IMG] код Вкл.
HTML код Выкл.
Trackbacks are Выкл.
Pingbacks are Выкл.
Refbacks are Выкл.



Powered by vBulletin® Version 3.8.6
Copyright ©2000 - 2014, Jelsoft Enterprises Ltd. Перевод: zCarot
Webmaster: OldEr
Текущее время: 21:42. Часовой пояс GMT +3.

Оформить заказ
Rambler's Top100